На прийомі у дитячого лікаря
Ми часто говоримо про те, з якими тривогами для батьків пов’язана хвороба дитини. А як дитина сам сприймає своє захворювання? Питання не пусте: адже від цього певною мірою залежить успіх лікування.
У дітей є одна перевага — щасливе неведення небезпек захворювання, його можливих наслідків. Але ця перевага стає часом і обтяжуючою обставиною.
Дорослі, у всякому разі, більшість дорослих, усвідомивши загрозливу їм небезпеку, бажаючи скоріше видужати, мобілізують свою волю на активну протидію хвороби; вони пригнічують негативні емоції, пов’язані з майбутнім лікуванням, навіть якщо це якісь неприємні процедури.
Але дитина, особливо маленький, необхідності боротьби з хворобою усвідомити не може і сприймає лікування — гіркі ліки, дослідження — як невідомо звідки і чому звалилося на нього нещастя. Він пригнічений, розгублений, переляканий. Можна сказати так: у відношенні до хвороби на частку дитину припадає переважно страх, а усвідомлення ситуації і необхідності лікування — обов’язок батьків. Їм доводиться проявляти то розсудливість, ту силу волі і рішучість, яких вимагають іноді обставини.
Коли виникає необхідність будь-якого складного інструментального дослідження або операції, згода запитують, звичайно, не у маленького хворого, а в його матері чи батька. І як багато складнощів виникає часом, якщо вони нерозумно використовують це своє право сказати «так» або «ні»!
Дитячий лікар
У дитини важкий, наростаючий набряк гортані. Випробувано всі засоби, залишається одне — трахеотомія. Але матір, яка очікує у адміністратора, не погоджується. Телефонує родичам, знайомим. Радиться, наполягає на тому, щоби ще зачекали.
Відповідно до законодавства про охорону здоров’я у випадках, коли стан дитини стає загрозливим, а батьки відсутні, лікар може сам прийняти ті заходи, які вважає необхідними. Але мати тут, поруч. З нею не можна не рахуватися, її треба переконати. А час, який йде на ці переконання, може забрати останні сили снидіє дитини…
Операції бояться всі. Але хірурги, які оперують дорослих, знають: в критичні хвилини спрацьовує інстинкт самозбереження і навіть самий слабовільний людина дає згоду на хірургічне втручання. Але ж у дитини, повторюю, не запитаєш. За нього зобов’язані відповісти батьки. Відповісти, приборкавши страх, повіривши, що заходи, які пропонують, необхідні для врятування їх сина або дочки.
Деякі матері відчувають панічний жах перед так званою люмбальної, або поперекової пункцією. Одна мати запевняла лікарів нашої клініки: «Хлопчик не витримає такої операції, адже і дорослі не витримують». Подібні слова ми чули не раз.
Звідки з’явилося у батьків уявлення про цю безпечною процедурою як про якусь серйозну операцію? Чи Не тому, що таку пункцію іноді неправильно називають спинномозкової? Але ж голка проникає зовсім не в спинний мозок, а у простір, заповнений рідиною, яка його обмиває. Дослідження цієї рідини при ряді захворювань допомагає швидко встановити їх причину і почати правильне, ефективне лікування. Виходить, відмовляючись від пункції, матері захищають дитину від незначного болю, але віддають його у владу небезпечної хвороби.
Діти бояться людини в білому халаті — у нього в руках якісь незрозумілі речі, голка, він змушує показувати горло, натискає на мову, зачіпає там, де боляче… І навіть якщо він нічого не робить, краще заревти, щоб він не підходив.
Хвороба дитини
Завоювати довіру дитини, його розташування — завдання лікаря, медичної сестри. Але в цьому їм обов’язково повинні допомогти батьки. А вони нерідко надходять як раз навпаки: прищеплюють дитині страх перед лікарями і перед лікуванням.
Ось деякі сценки, мимовільним свідком яких довелося мені бути. Чотирирічний хлопчик голосно стукає палицею по порожньому тазу. «Перестань шуміти!» — роздратовано повторює мати. Стук триває. «Ах, ти не слухаєшся? Ось покличу медичну сестру, нехай вона зробить тобі укол!»
Інший приклад. «Інночка, чому ти не їси? Їж, тобі кажуть!» Дівчинка ліниво колупає ложкою в своїй тарілці. «Ти, видно, захворіла — удавано зітхає мати — Поведу тебе до лікаря, нехай він дасть тобі гірке ліки»…
Приходом лікаря або медичної сестри дітей часом лякають, ліками або уколами загрожують, перетворюючи їх на покарання. Не дивно, що після цього дитина, побачивши лікаря, починає кричати, ховається під стіл, відчайдушно чинить опір навіть абсолютно безболісного обстеження.
Недовірливі бувають не тільки дорослі. Іноді в силу високої вразливості і сугестивності стає недовірливим і дитина.
У семирічного хлопчика лікар виявив функціональний шум у серці і рекомендував матері постежити за дитиною, ще раз показати, додатково обстежити. Шум не зник і через тиждень, але він виявився дійсно функціональним, тобто не пов’язані з якимось захворюванням серця. Але мати була дуже стривожена і не приховувала цього від дитини.
Вона стала показувати сина різним фахівцям, постійно нагадувала хлопчикові, що у нього «серце слабеньке», що йому не можна бігати, що він хворий. Хлопчик звик до думки про це і справді став відчувати себе хворим. Скаржився на те, що втомився, що у нього болить серце, голова, ноги. Треба було багато говорити і з матір’ю і з самим хлопчиком, щоб зняти у нього це навіяне йому стан.
Дитячий лікар
Іноді діти, особливо шкільного віку, свідомо перебільшують скарги на погане самопочуття чи навіть по-справжньому симулюють. Навіщо? На жаль, по самих банальних причин: щоб не піти в школу, отримати звільнення від майбутніх випробувань, не писати контрольну.
Втім, іноді справа буває складніше; дитина відчуває себе обійденим, скривдженим, хоче привернути до себе увагу. Не раз я стикався з випадками, коли діти, особливо дівчатка, наполегливо, тонко і вміло симулювали, обманюючи батьків, а часом навіть ставлячи в безвихідь лікарів.
Пригадується чотирнадцятирічна дівчинка, яка досить довго імітувала гарячковий стан (вона призвичаїлася як-то підігрівати термометр). Природно, що мати в тривозі, «хвору» постійно відвідували, її жаліли, про неї говорили — до чого вона прагнула. І все це тривало до тих пір, поки в лікарняних умовах не була проведена ретельна перевірка процедури вимірювання температури.
Зазначу, що якщо подібна симуляція виявлена, не треба різко звинувачувати дитину, ображати його, сміятися над ним. Таке ставлення іноді викликає у нього лише нові спроби обману. Часом поблажлива жарт, легка іронія виявляються більш дієвими.
Не варто забувати ще ось про що: адже будь-яка дитина не застрахований від цього захворювання. І, пам’ятаючи минуле, батьки можуть не повірити його скаргами, не проявити потрібної уваги. А це не краще, ніж бути обдуреними!
Батьки — посередники між лікарем і дитиною. Але чи завжди ви, батьки і матері, виявляєте належну почуття такту, завжди справедливі у своїх судженнях про роботу лікаря, про властивості його особистості?
Мені не раз доводилося чути, як у розмові один з одним батьки засуджували лікарів за їх нібито професійне байдужість, безсердечність. Нерідко звинувачували фахівці, які — я це добре знав!— віддавали всю душу своїм пацієнтам, були по-справжньому віддані справі.
Якщо лікар спокійний, коли ви хвилюєтеся, якщо ви плачете, а у нього немає на очах сліз, не думайте, що він зачерствів, став байдужим!
Життя лікаря сповнена щоденних тривог, хвилювань, вона вимагає постійного нервового напруження та емоційних навантажень. З кожним роком роботи в нього накопичуються знання і досвід, зростає свідомість відповідальності за хворого, а разом з тим і вміння володіти собою, бути спокійним, упевненим, не губитися у важкі хвилини.
Діти грають у докторів
Нерідко незадоволеність роботою лікарів ґрунтується на неправильному уявленні про можливості медичної науки. Люди читають у газетах і журналах, слухають по радіо про відкриття чудових, про впровадження в медицину сучасних досягнень фізики, хімії, біології, про що викликають подив операціях на серці, судинах, про пересадку органів, про відновлення втраченого слуху і зору, про боротьбу з клінічною смертю, про нових високоефективних ліків. Створюється враження, що в наш час медицина всесильна. І якщо лікар не вилікує дитини зі стійким паралічем, — з важким прогресуючим хронічним захворюванням, то, як укладають деякі батьки, це означає, що він або некваліфікований, або байдужий, або у нього немає потрібних нових ліків.
Я не раз помічав, що віра в беззастережне могутність медицини може поєднуватися з невірою в знання і сили лікарів. А невіра це часом стає бар’єром між батьками і лікарем, заважає його роботі, а отже, шкодить дитині.
Як гірко буває лікарю вислуховувати несправедливі обвинувачення і докори матері в тому, що стан дитини погіршився, що у нього розвинулися незворотні наслідки перенесеної хвороби. Мене в таких випадках захищало від образи тільки розуміння того, що мати тяжко страждає і страждання ці якоюсь мірою виправдовують її поведінка…
Гострі психологічні ситуації виникають навколо дітей з наслідками внутрішньочерепної родової травми і важкої асфіксії.
Переді мною листа трьох матерів: «Адже лікарі бачили, що дитина безнадійний, навіщо його рятували?», «Якщо лікарі не змогли зробити дитину здоровою, нехай тепер відповідають!», «Навіщо було оживляти такого!».
Лікарям добре відомо, що у дітей, які народились у важкому стані, великий ризик подальших порушень розумового та фізичного розвитку. Але вони знають і інше: що багато хто з цих дітей виростають здоровими. І, значить, треба діяти, підкоряючись головному закону медичної етики і своєї лікарської совісті,— боротися за життя людини до останньої хвилини… Що сказали б ті ж матері, якби лікар змінив свого священного обов’язку? Якби не спробував вивести дитину із стану клінічної смерті?
У взаєминах батьків і лікаря як ніде необхідні взаємна довіра, усвідомлення відповідальності за свої дії.
